Іван Плачков: «До 2050 року Україні точно потрібні будуть вугільні ТЕС»

Заслужений енергетик України – про енергобаланс країни, потенційні загрози та перспективи розвитку

ДЖЕРЕЛО: GMK Center

Напередодні бесіди з главою «Всеукраїнської Енергетичної Асамблеї», міністром палива та енергетики України (1999, 2005-2006), генеральним директором «Київенерго» (1999-2005) і відомим виноробом Іваном Плачковим у ЗМІ поширилася інформація про можливе його призначення – до слова, втретє – на посаду керівника Міненерго в новому складі уряду. Так це чи ні, покаже час. Але інтрига, звісно, зберігається.

Ми не випадково зустрілися з Іваном Васильовичем у ці дні. З початку року в Україні активізувалася дискусія про необхідність відмови від теплових електростанцій (перш за все через їхні шкідливі викиди) та підвищення частки ВДЕ в енергобалансі країни. Також не вщухають суперечки про новий ринок електроенергії, справедливість тарифів, субсидування енергетики для населення за рахунок промисловості тощо.

Під час бесіди з кореспондентом GMK Center Іван Плачков розповів, чому Україні не варто поспішати відмовлятися від теплової генерації, чим хороша атомна енергія і як світ загалом може перейти на енергію атома й водню. Нарешті, чому ідея використання відновлюваної енергетики в Україні виявилася дискредитованою, а ринок електроенергії – «стерилізованим».

Шахти, вугілля і теплова енергетика

Іване Васильовичу, чи потрібна Україні вугільна промисловість і, відповідно, вугільна теплова генерація? Або від них все-таки варто відмовитися?

– Щонайменше протягом найближчих 30 років вугільна промисловість України буде потрібна. Це вугілля енергетичне – для теплогенерації – і коксівне – для металургії.

Теплові електростанції, що працюють на вугіллі, займають близько 37% в енергобалансі України. Це значна частка. Також вугільні електростанції забезпечують маневреність енергетичної галузі – знижують і підвищують вироблення залежно від перепадів споживання. Це дуже важлива функція. Навіть Європа будує вугільні електростанції – та сама Польща і, як не дивно, Німеччина. Це електростанції невеликої потужності, до 400 МВт, які забезпечують маневреність енергетичної системи. У ЗМІ про це нечасто пишуть, тому що панує тренд на відновлювані джерела енергії. Але це правда.

Українська атомна енергетика, яка виробляє понад половину електроенергії для країни, працює в базовому режимі й не може маневрувати залежно від запитів споживачів.

Як у такому разі оптимізувати галузь? Що може зробити держава для покращення ситуації?

– Єдиний ефективний шлях – приватизація вугільних шахт. Ті шахти, які були приватизовані (тут, щоправда, варто відзначити, що приватизували найкращі об’єкти), на сьогодні є рентабельними. У них немає питань щодо зарплати, обсягів видобутку, збуту продукції тощо.

Українська економіка сьогодні побудована так, що не передбачає ефективного державного управління такими підприємствами, як вугледобувні. Більше того, майже в усіх країнах вони приватизовані.

Що нам слід зробити? Потрібно розробити енергетичний баланс і визначитися, який обсяг первинних (нафта, газ, вугілля) і вторинних (електроенергія, тепло, вода та інше) енергоресурсів нам необхідний. Після цього ми маємо визначити дефіцит енергоресурсів, у тому числі вугілля, навіть з урахуванням зниження частки теплової генерації, і побачити, який обсяг нам необхідний. Якийсь обсяг візьмуть на себе приватні підприємства, решту потрібно виробляти на тих шахтах, які перебувають у державній власності. Частину з них слід приватизувати, інші – закрити, розробивши попередньо програму з працевлаштування людей, будівництва нових підприємств, підтримки соціальної сфери відповідних регіонів.

У вас є припущення, скільки шахт доведеться закрити?

– Думаю, з 33 державних шахт, які розташовані на підконтрольній території, лише кілька будуть затребувані. Їх потрібно постаратися приватизувати. Зрозуміло, що з погляду приватизації вони не надто привабливі, але держава має багато механізмів залучення інвесторів.

Наприклад?

– Перше – це ціна. Друге – підтримка за допомогою пільг з оподаткування, кредитування та ін. (якщо, звісно, інвестор бере на себе зобов’язання щодо інвестування власних коштів у проект, виведення шахти на рентабельність тощо).

До слова, наголошу на ще одній перевазі вугілля – воно стабільне в ціні. Чого не скажеш про газ і нафту. Ціни на них то зростають, то різко падають. Коли газ знижується в ціні, його можна й потрібно використовувати в енергетиці. Якщо ж ціни збільшуються, вигідніше використовувати вугілля. Так роблять найбільш просунуті і далекоглядні країни, в тому числі Німеччина. Вони балансують.

Енергетика – це така галузь, яка не може зупинитися. Немає електроенергії – втрачається цивілізаційна складова життя людей, сучасного суспільства. З огляду на те, що ми не такі багаті, як Німеччина чи Франція, потрібно ще ретельніше й уважніше продумувати ці питання. У нас немає права на розкіш.

ВДЕ і атомна енергетика

Що потрібно для розвитку в Україні відновлювальних джерел енергії?

– Відновлювані джерела енергії – це світовий тренд. У Німеччині після Другої світової війни через активне відновлення промисловості були величезні проблеми з екологією (кислотні дощі та інше). На хвилі політичної боротьби за екологію до влади прийшли зелені і, звісно, почали займатися відновлюваними джерелами. Це багата країна, перша економіка в Європі, вони могли собі це дозволити. Вони надали величезні пільги споживачам, щоб ті могли купувати дорогу відновлювану енергію. До нас теж дійшла мода на ВДЕ, але ми це до кінця не осмислили. Ми побудували багато відновлюваних джерел і поклали на споживача необхідність купувати електроенергію, що в 4-5 разів дорожча, ніж теплова.

Відновлювані джерела, звісно, потрібні, але не за рахунок споживачів. Їм потрібно дати пільги, але не з таким перекосом, як зараз. Вони не повинні порушувати енергобаланс країни. Виробники такої енергії мають навчитися прогнозувати своє вироблення і вписуватися в систему. Сьогодні вони виробляють непотрібні обсяги, і їх зупиняють. До того ж у країни немає грошей, щоб заплатити генераціям відповідно до прийнятих законів. Вийшло, що ми примудрилися дискредитувати саму ідею розвитку відновлюваних джерел енергії.

Ще раз поясніть, чому відключають потужності?

– Тому що нам критично не вистачає потужностей, що балансують. Атомна енергетика не може знизити вироблення, теплова має її підстрахувати і розвантажити. Доводиться відключати ВДЕ.

Система має виробити стільки енергії, скільки її споживають – ні більше, ні менше. Якщо виробляється більше, енергосистема знижує свою надійність і може статися блек-аут. Відповідно, диспетчери змушені відключати відновлювану енергетику. Адже ніхто не вимагає від них, щоб вони давали прогнозний баланс вироблення. Скільки вітер дув і скільки сонце світило, стільки й виробили – і ви нам заплатите незважаючи ні на що. При цьому в усьому світі відновлювальна енергетика прогнозує, скільки вона виробить, і відповідає за це фінансово.

Також побутує думка, що потрібно знижувати частку атомної енергетики. Що ви думаєте про це?

– Вважаю, що частку атомної енергетики потрібно не знижувати, а щонайменше залишити на тому ж рівні або навіть збільшити. Потрібно продовжувати строки експлуатації наявних блоків – це можливо. Будувати нові блоки, наприклад, на Хмельницькій АЕС. Також не виключаю, що слід розвивати модульні реактори. Вони виготовляються на підприємствах, вони маневрені, вони розвантажуються і навантажуються, можуть бути потужністю від 50 до 400 МВт.

Якщо у нас буде маневрена атомна енергетика, тоді буде більше шансів відмовитися від вугільних станцій.

Тобто ви скоріше за атом, ніж за, скажімо, водень?

– Ні. Просто водень треба виробляти. А для виробництва потрібна, знов-таки, електроенергія. Років через 50 світова енергетика, на мій погляд, могла би повністю перейти на атом і водень. Причому атомна енергетика виробляла би водень як первинний енергоносій.

Про що йдеться? Ми встановлюємо атомні станції з модульними реакторами на максимальне за потужністю споживання, умовно 100 тисяч ГВт, і вони повністю забезпечують людство електроенергією. При спаді споживання енергосистемі розвантажується, а виробляє електроенергію для виробництва водню, який іде на забезпечення транспорту – автомобілі, флот, авіація та ін.

Коксівне вугілля й ринок електроенергії

Чи має Україна шанс забезпечити коксохімічні підприємства коксівним вугіллям власного видобутку?

– Це складне питання. Після окупації східних регіонів більшу частину родовищ ми втратили, і, відповідно, почали імпортувати кокс – перш за все з Росії. Сьогодні частка імпорту з Росії знижується за рахунок того ж Казахстану й США. Металурги шукають альтернативні ринки й альтернативних постачальників. Це позитив, хоча загалом щодо коксівного вугілля ми, звісно, незбалансовані. Тому потрібно нарощувати власний видобуток і виробництво коксу настільки, наскільки це дають змогу запаси й економіка.

Довідка GMK Center:

Ще в 2013 році обсяг видобутку коксівного вугілля в Україні сягав 23,7 млн т. Зараз приблизно 6 млн т вугілля або 45% від потреби Україна імпортує з Росії. У червні минулого року РФ ввела спеціальні дозволи на експорт вугілля в Україну. Тим самим ускладнивши процес закупівлі сировини для української індустрії.

Зараз єдиний великий виробник коксівного вугілля на території України – Шахтоуправління «Покровське». Обсяг видобутку рядового вугілля в 2019 році на підприємстві склав 5 млн т. Хоча ще в 2013 році сягав – 8,3 млн т. Підприємство має намір повернутися до докризових обсягів видобутку, але відчуває потребу в інвестиціях.

Минулого року в Україні запрацював ринок електроенергії. Наскільки вдалим ви вважаєте це нововведення?

– У новій моделі ринку електроенергії зараз багато проблем. Перша – це перехресне субсидування. Потрібно виключити ситуацію, при якій тарифи на електроенергію для населення нижчі за тарифи для промисловості. Потрібно їх збалансувати, інакше це суперечить ринковим принципам. Друга проблема – ми не пустили на ринок усі суб’єкти генерації. «Енергоатом» і «Укргідроенерго», по суті, мало беруть участь у конкуренції. Ми ринок ніби стерилізували, дискредитували своїми адміністративними обмеженнями. Він перетворився на свою протилежність – як і хороша ідея з відновлюваними джерелами енергії.

Сьогодні у нас генерації працюють збитково, в тому числі «Енергоатом» і теплова генерація. Останні не можуть заплатити шахтарям за вугілля, воно накопичується; атомники не можуть виконати всі заходи щодо ремонту і таке інше. Зрештою, ми запустили механізм купівлі електроенергії з Росії та Білорусі. Чому? Невідомо.

Чи забезпечена енергетична незалежність і безпека України загалом?

– Ні, звісно. На момент здобуття незалежності ми були на 70% енергонезалежні та десь на 30% залежні. Ми добували багато газу (в 1970-х роках ми добували близько 74 млрд куб. м), переробляли нафту (близько 15 млн т), виробляли електроенергію та продавали її в європейські країни. Так, ми купували ядерне паливо, але при цьому продавали уран.

На сьогодні картина змінилася докорінно. Гадаю, ми приблизно на 65% енергозалежні, і десь на 35% – незалежні. Але є всі передумови, щоб повернути ситуацію назад і навіть поліпшити її. Як?

1. Збільшити власний видобуток газу.
2. Збільшити обсяги переробки нафти.
3. Збільшити видобуток урану, почати виробляти елементи ядерного палива, побудувати сховище з відпрацьованого ядерного палива.
4. Використовувати біомасу.
5. Зайнятися енергозбереженням. За правильному підходу ми можемо знизити енергоємність економіки та енергоємність споживачів на 10%.

На яке співвідношення залежності-незалежності ми можемо вийти в підсумку?

– Думаю, приблизно 20 на 80. У нас є всі передумови до цього.

Як ви ставитеся до рішення щодо об’єднання Міністерства енергетики та Міністерства екології?

– Я б, скоріше, об’єднав енергетику та промисловість, якою сьогодні ніхто не займається, а не енергетику та екологію. Мінекології – це зовсім інша філософія діяльності. Чим займається Мінекології? Лімітами на вилов риби у водоймах і режимами зариблення; створенням національних природних парків; положеннями про полювання тощо. Де міністр палива та енергетики, а де – створення національного природного парку. Як це може бути одночасно?

В ідеалі за це має відповідати віце-прем’єр, який займається реальним сектором економіки, і міністр палива та енергетики в одній особі. Як міністр він безпосередньо опікувався би енергетикою, а як віце-прем’єр – координував би роботу відповідних державних органів виконавчої влади, що забезпечило б ефективність паливно-енергетичного комплексу.